Лемківська ватра-44 у Ждині

Не знаю точно, як це працює, але працює воно потужно. Маю на увазі зв’язок із предками та землею, де вони жили. Вони кличуть, і як важливо чути й відчувати цей заклик. І відгукуватися. І йти, їхати. І бути. З ними, а отже, із собою. З’єднуватися з собою через них. Про це написано тонни текстів, але ж кожне проживання унікальне. Це коли ти слухаєш простір і себе, і йдеш назустріч. І відчуваєш ту вселенську любов, яку може дарувати тільки рідне коріння. І вона у дивовижних пейзажах, в ароматах трав після дощу, в лисиці, яка виходить до тебе на дорогу, і ти годуєш її неймовірно смачними пирогами, тут приговленими. В розкрилі кані, який ніби чекає при дорозі, а тоді злітає, показуючи шлях. У численних лелечих гніздах, повних потомства. В людях, які їдуть сюди з різних континентів, розмовляючи різними мовами, а між собою тою одною, яка прошита в тобі, яка є тобою, а ти нею. У мелодіях, які торкають тебе так глибоко, що ти задихаєшся, спочатку ніби від болю, а тоді розумієш, що від розширення самої себе. І ти знову народжуєшся/перероджуєшся. Ще раз, і ще раз, і ще… І кожного разу з глибочезною вдячністю до тих, хто цей шлях тобі прокладає. До тих, кого прийнято називати предками. Вони були, ти є. І робиш все можливе, а часом, здається (але це тільки здається), і неможливе, щоб були після тебе. І теж любили, відчували, приходили. Притулялися щокою до пошерхлого дерева, губами – до польового росяного цвіту, босою ногою ступали у свіжість гірського потічка, вдихали – і знали: тут дома. І нічого не страшно, бо вони з тобою. Вони поруч, підтримуючи, направляючи, піднімаючи щоразу, коли падаєш, пробачаючи все, люблячи безумно. Ловиш себе на тому, що вчишся цього у них потроху…   

Моя рідна Мшана живе. Квітне. Побувала біля залишків старої церкви, на кладовищі, де захоронені мої. Назбирала квітів. Купила сиру у місцевій сироварні. Поспілкувалася з пастухом, що пасе корови. Цього разу подарувала мені Мшана вінец (вінок) з білою стрічкою. І багато-багато тепла всередині, рясно омитого дощем і сльозами. А Ждиня – лемківську кривульку – прикрасу, яка водночас була ознакою соціального і майнового статусу жінки: чим кривулька була ширша, тим жінка, що її носила, була багатшою. Та ще багато всього цінного.  

Лемківська ватра у Ждині (на межі Словаччини й Польщі) горіла 44-ий раз під негласним гаслом «Ріжноманітність не ділит». Організація на дуже високому рівні. Людей дуже багато. Молоді зокрема. Часи дуже непрості, особливо для міждержавного діалогу. Але коли вони були простими?! Минуть і ці. Сам факт цього масштабного фестивалю засвідчує, що є глибинне відчуття потрібності розуміння і прийняття. Одними й іншими. Тими, чиї долі розкидані по цілому світу. І тими, хто це усвідомлює, живучи на їх теренах.

Колесо сансари крутиться. Кожен/кожна з нас вчиться на своїх уроках. От щодо кількості перескладань наразі не знаю…