Блакитна лагуна (Чорна вода)

Так звана Блакитна лагуна, бо місцеві звуть це місце Чорною водою, причаїлася на гірській річці Лютянка, в декількох кілометрах від села Чорноголова на Великоберезнянщині: між двома скелями падає гірський водоспад Лютянський  — саме він її і «народжує». Колись цей водоспад був значно більшим, тож саме він створив під собою глибоку заплаву. Неподалік розмістилися «лизані камені» — кам’яні брили, що утворилися внаслідок вимивання водою скель. Чому Блакитна? Бо у сонячну погоду вода має неповторний бірюзовий колір. Чому Чорна? Очевидно, це пов’язано з Лютянкою – назва річки, а згодом і поселення, відображає «лютий» (бурхливий, стрімкий та непередбачуваний) характер цієї гірської води під час весняного танення снігів або літніх злив. Вода тут завжди залишається надзвичайно холодною, навіть у найбільшу спеку.

Село поблизу – Чорноголова – теж має цей «чорний» складник. За переказами, колись у цих густих лісах усамітнено жив карпатський опришок на прізвисько Головатий, який мав дуже велику голову. Панське військо вистежило його схованку. Опришок забарикадувався у своїй лісовій хижі й запекло відстрілювався. Оскільки вояки не могли взяти його силою, вони підпалили хатину. Коли пожежа вщухла, селяни знайшли на згарищі лише чорну обгорілу голову повстанця. З того часу саму місцевість, а згодом і засноване тут село, почали називати Чорноголовою.

Інша, більш романтична, але трагічна історія розповідає про пару закоханих молодих людей, які тікали від переслідувань і сховалися в тутешніх хащах. Вони збудували собі тимчасову колибу біля лісового потоку, розвели вогонь і міцно заснули. Вночі хатинка спалахнула й повністю згоріла разом із ними. Мандрівники, які проходили повз це місце, знайшли на попелищі дві чорні обгорілі голови.

Обидві легенди тісно пов’язані з пожежею та залишками на згарищі, що дуже характерно для топоніміки давніх карпатських поселень, які часто засновувалися на місцях лісових вирубок або випалювання лісу під пасовища. Однак оця «чорнота» має якийсь стосунок і до певного виду енергій, про які місцеві, розповідаючи, воліють не вдаватися особливо в подробиці. Наприклад, один місцевий чоловік настійливо рекомендує мені не сідати на дорозі (в сенсі будь-якого пішника будь-де). Чому? Ну щоб не заважити ходити іншим (для людського ока невидимим силам) і не драконити (злити, сердити) їх. Оце «чорне» прийнято поважати як щось таке, що є важливою (причому дуже сильною) частиною навколишнього світу.

От десь так ця місцина й сприймається. Йти до неї довгенько. Шлях різний. Відчуття від перебування сильні, особливо від занурення в цю воду – навряд чи воно дається до описання. Людей сюди пускають (спитаєте «хто?» – «хтось»), але обмежено, зважаючи на їх часто свинячу природу (не хочеться ображати свиней насправді). Тишина дає усвідомлення того, скільки це місце вже бачило на своєму віку та якими дарами може ділитися при відповідному до нього ставленні – поважати й цінувати. Ще би й берегти. Але воно відновлюється само. А от неповаги до себе не дозволяє, тому й Чорна вода. Якщо я добре зрозуміла